• Телефонуйте
  • +38 067 231-3258

#Ядлівчанка_story

#Ядлівчанка_story – цикл інтерв’ю з тими, хто мешкає в будинку для людей похилого віку в селі Перемога. Спогади про життя, розмови про красу, щастя і мудрість, нездійснені бажання та помилки. Слова про щось важливіше за досягнення.

 

Необхідно фінансування в рамках транспортних витрат для поїздки, невеличкі подарунки та роботи з обробки аудіозаписів.
Необхідна сума: 9 600 грн. (вересень – грудень 2020року)
Срок дії: квітень 2018 – триває (безстроковий)

Лілія Миколаївна, резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога, 48 років

“Я тут давно, вже більше року. Мені все подобається. Гарно годують, тут спокійно, дуже хороший персонал. Живу з бабушкою 83 років в одній к
імнаті. Бабушка теж сама пішла від своєї доньки сюди, бо дочка лається на неї. Ми з нею не дружимо, все-таки велика різниця у віці, але що робити, всі ми будемо старими. В нас все мирно, допомагаємо одна одній, якщо є така потреба. Я ще в інтернаті звикла швидко знаходити спільну мову з людьми. Але із своїми рідними не так легко виходить …
Я – не робоча людина, якби я зараз дома була, то мала би 3 тисячі пенсії. І що я за них можу купить? Нічого. За газ, світло віддай. Щоб потрапити в банк у Баришівці або у поліклініку – ціла пригода. Пандусів немає. Поручнів немає, щоб така людина, як я, могла триматися і пройти.
Це тут сидиш, ні за що не думаєш. Так, як у дитинстві в інтернаті – ні про що не думаєш, тебе годують, вчать, на концерти возять, хоч ми і інваліди. Наш інтернат знаходився у Житомирській області, але спеціалісти із Житомира приїжджали, із Києва, нам організовували автобуси, возили на різні заходи. Я там 12 років провчилась, отримала повну середню освіту. У мене була дуже хороша вихователька. Те добро, що вона заклала в мене ще тоді, воно в мені і зараз є.
Потім освоювала роботу масажиста на курсах. Повернулася додому, але не склалося із роботою, родичі попросили допомагати. А це ж їх господарство, їхні діти. Поки я могла краще ходить, я у цьому самому селі гляділа малих дітей брата. Але дітки виросли, всі мають вищу освіту, тренери по дзюдо, хороші гроші заробляють, онуки пішли, роз’їхалися. Мені пропонували поїхати з ними на нове місце у нову хату. Але я відмовилася. Що б я там робила сама?
Треба було, напевно, після школи наполягти та йти працювати масажистом. І далі йти вчитися і жити. Треба було вчитися освоювати професію, заміж виходити. Всі мої шкільні подруги – заміжні. А з іншого боку, що жалітися. Буває заміж виходять, дітей народжують, а там такі діти, не дай бог. Звичайно як хороші люди об’єднуються в сім’ю, розуміють одне одного. Наприклад, діти мого брата дуже дружні, стоять один за одного стіною, один одному помагають, все разом, бо їх так вчили.
Я дуже би хотіла спілкуватися із такими людьми, як я. Виконувати якусь роботу: сортування чи поклейка конвертів, щось не дуже складне, бо мої очі не дуже пристосовані до в’язання чи плетіння, я намагалась. А час та бажання є.
Чи була я щаслива? Так, коли я була не сама. Я жила із чоловіком п’ять років, а потім він пішов із життя. Ті п’ять років, пробігли як п’ять хвилин. Мені з ним було дуже цікаво. Йому зі мною, напевно, важко, бо я саме важко хворіла, і він мене витягував. Але навіть в лікарні, у хворобі, я була щаслива, бо була з ним. Він багато читав, ділився зі мною, часто шуткував.
Більше в мене нікого не було. Напевно, і не могло б і бути, після такої людини вже нікого не хочеться. Взаєморозуміння, яке в нас було, це та річ, яку я дуже цінувала. Я відчувала, що він живе заради мене. Я знаю, що таке не часто трапляється.
Про що я мрію? Поїхати в зоопарк (сміється). Дуже хочу побачити слона”

Валентина Дмитріївна, 87 років,
резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога:

“Я 1931 года рождения. Всё помню. И как воевали, и стреляли, и бомбили. Всё помню. Когда немцы уже заняли Украину, то забирали семьями и вывозили работать. Мне было 10 лет, меня с семьёй вывезли в Берлин.

Немцы тоже были хорошие. Одна немка меня увидела на улице, я ей понравилась, приглянулась чем-то. Пригласила к себе домой – жила она напротив в высотном доме. “Приходи, – говорит, – не бойся. Я рядом с вами живу. Вот тут – ты с мамой, а я через дорогу. Мне скучно одной. Побудешь у меня. Поубираем в квартире”. Да какая уборка! Тряпочкой пыль протру – вот и вся уборка. Потом она себе кофе варит, а мне чай сделает. Попьем, посидим на балкончике. И ей развлечение и мне. Она учила меня немецкому языку.

А потом мы уехали домой. Вернулись. А я ж девчонка, мечта моя была учиться. Так учиться хотела, а ни финансов, ни одежды. И помочь никто не мог – послевоенное время, тяжёлое, на еду не хватало. Тогда война шла на небесах.

Еле-еле, кое-как насобирали на техникум. Я поступила в техникум резиновой промышленности, совсем не туда, куда хотела. Поступала, лишь бы поступить, только бы учиться. Мечта это моя была. Тяжело было, так тяжело. Может, кто другой и не выдержал. Первые годы учёбы я в день могла один кусочек хлеба только и съесть.

Техникум закончила, на институт не хватило сил. Нет, не сил не хватило, а финансов, чтоб меня выучить ещё 5 лет. Стала техником, уехала в Ереван по специальности. Прожила там всю свою здравую жизнь – 30 лет – до пенсии. Это было очень и очень давно.

Город замечательный, люди хорошие. Вот говорят армяне плохие, армяне плохие.. Нет, они шикарные люди. Меня принимали, как свою родную дочь.

Там вышла замуж, за нашего, украинца. Имела квартиру, всё имели. Прожили там, родили детей. Летом приезжали сюда, к родителям, наслаждались украинской природой.
Двое детей у меня было. Когда они окончили школу, там, в Ереване, поехали сразу в Киев поступать. Сын с первого раза поступил в институт, закончил его, устроился на работу. Проработал неделю, и институт его забрал обратно. И с тех пор он там преподает. Рисует он очень хорошо. Его любят и в институте, и я его люблю, как мать, конечно. Приезжает ко мне каждую неделю. Не забывает.

Дочь уехала куда-то и потеряли мы с ней связь, а потом передали нам, что она умерла. От рака. Вот это я только и знаю.

И больше у меня родственников не остались. Только сын и я.
А я инженером как на пенсию вышла, вернулась сюда: родители у меня здесь были. Так и прожила до сих пор. Прожила свои 80 с лишним лет.

Поменяла бы я что-нибудь в жизни?

Нет. Я осталась довольна своей жизнью, тем как прожила. Я даже не думала, что в такие тяжелые годы мне так повезёт.

Что важно? Что посоветовать молодёжи?

Важно быть серьёзным и думать о будущем. И поступить туда, куда самому хочется, идти туда, где, как думаешь, ты будешь нужен. И всё будет хорошо”.

 

Тетяна Максимівна, 90 років
резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога

“Щасливою я була. Війна скінчилась – мені 17 років, молода. Робила у колгоспі, книжечку мала ветерана війни і праці.

Дуже гарний в мене був чоловік. Він робив в тракторній бригаді. Ми щасливі були разом.
Помер він. Він би мене сюди ніколи не відправив.
Він мене так любив! Чи любила я його? Звісно! Якби ж не любила, то я за нього не пішла би. Як він співав! Танцювати не танцював, а співав. А я танцювала і співала. Ось були на святі, підходили хлопці, чоловіки, брали мене танцювати. Танцюю, радію, а до ньго підходять і кажуть “Дивись, як вона з іншими танцює”. А він посміхається: “Бачу. Я дивлюсь та любуюсь своєю жінкою. Всі її люблять”.

І я його любила. Якби був жив…Був би жив…

Я шла до електрички дорогою, а там така долина разлилась і вода замерзла. Мені б обминуть, а я пішла прямо. Повсковзнулась і впала. Потилицю забила. Казали сотрясєніє мозгов. Мене забирали в лікарню, а я не схотіла. Дома тиждень полежала – і мене спаралізувало. Отак.
Ви самі знаете, як треба жити, щоб було все гарно. Не потрібні вам поради. Саме головне – здоровья. Як буде, то все буде”.

 

Марія Іванівна, 76 років
резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога

“Прожила, вам скажу, так. Я сама з-під Переяслова, село Козлівка. Залишилась сиротою в три роки: мати моя повісилась. Жила із мачухою, батьком та братом. Батько пив. Дуже тяжко жили. А я так хотіла у город вибраться. Ну вибралась. Пішла на стройку, там проробила три роки. Потім прийшла сюди, у Перемогу, школу нашу, от що зараз є, будувати. Строїла її з фундаменту. Тоді ж заміж вийшла. А як школу построїла, закінчила, то народила малого. Було йому тільки 3,5 місяці, як чоловік мій убився. Знов сиротою залишилась. Було дуже тяжко жить, дуже. Мені колгосп хату збудував, забрали на роботу сюди, бо от якраз больниця ця відкрилась. Тут і проробила 35 років.
Як тут працювала, то дуже хорошо було. Ну як, гулять ходила, по бенкетах ходила. У Канів їздила на екскурсію, у Київ. Зміна в мене гарна була, такі дівчата добрі. Вони і зараз є, ось мене доглядають, годують, вдягатися допомагають.

В 55 років пішла на пенсію, потім ще 5 років проробила. А ось 60 год – і додому, напрацювалась. Я думала і помру, що ж робити! Але нічого, пережила. От зараз якби б робить! Очима так все б робила, а руки вже не можуть. Кров не доходить, не руки, а дрючки. Нічого не можу.
Самий найкращій спогад? Та нема нічого такого. Робила, робила, все робила. Як пішла у 14 років, так до шістдесяти. Вийшла заміж, пожили рік і чоловік убився. За другого вийшла заміж в 35 год – прожила-прострадала, та прожила. Ото так прожилося, да й все. Доброго нічого не бачила. Життя тільки в лайці, скандалах.

Ой, дівчата, і на пляжу не була. Ніколи не купалася з роду-віку, бо боялася води. Раз поїхала в Переяслав, брат повіз, я залізла у воду, а вона мене колише, так я і перелякалась. Більше в воду і не лізла.

Я дуже тяжко прожила, нічого не бачила. І зараз вже нічого не побачу, бо вмирати скоро. Ніколи мене ніхто не возив. Одного разу, давно, в Єреван їздила до сина – син в мене є, два онуки, ще не одружені. Дуже боялась, шо не долечу. Назад вже не так страшно було.

Що побажати? Живіть, щоб вас любили, поважали. Щоб ви ніколи не боліли. Щоб життя буле добре. І любіть своїх дітей, чоловіків і самих себе. Самих себе – то найголовніше”.

 

Лідія Пилипівна, 80 років
резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога

“А мені зовсім небагато років. Ще трішечки – два місяці, і буде 81. А там залишається ще 19, щоб до ста років дожити!

Я все в газету хочу таке написати: “Старушки мои, любимые подружки! Як тільки діти погано поводяться – сразу їдьте сюди. Ніколи не бійтесь, як кажуть-лякають, то дурдом, там і вмирають, і лікарство дають таке, що сразу вмирають. Якщо і хотіла б вмерти – не дають. Тільки й знають, то уколи, то таблетки, то ще щось, то пити… Тут дуже добре, як в раю. Всі з нам носяться, як з дітьми”.

Турбуються, сонечки мої. Так я їм й кажу: “Як ви хочете, щоб жила я, то буду молитися за вас і розмовляти з Богом. Господи, – скажу, – спасибі, що ти почув мої молитви, бо я за всіх молюся. За всіх: і за того бідного, що напився водки, і за того, що без ніг, і за дівчат моїх, що тут, і тих, що приходять. Благослови, Господи, усіх і дом цей добрий.
Спасибі тобі, Ліля, – відповість Господь, – що ти за всіх молишся, і що ти нічого чужого не бажаєшь. І я тебе люблю за це”.
І це щастя.

Що побажаю молоді?

Більше бути оптимістами, радіти життю. Всім радості бажаю.
Смійтесь, посміхайтесь, бо все погане лякається сміху. Навіть хвороба убіжіть і ніколи не повернеться.
Дякуйте Богові за все добре, що є: за ясне сонечно, за мирне небо, за квіти, за тих людей, що прийшли до вас.
Моліться. Бог все чує, все знає, він завжди поруч”.

 

Надія Григорівна, 81 рік
резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога

“Коли мені було 16 років, то мріяти не було часу. У мене було велике бажання навчатись.
Я спочатку закінчила геологорозвідувальний технікум і працювала геофізиком, в експедиціях за межами України. Коли вперше поступала в інститут на заочний, здала екзамени на чотири и п`ять. Але мене не прийняли, бо малий стаж роботи був. Тоді кілька років взагалі не бралась за навчання, а потім відважилась і знов поступати пішла. Поступила, навчалась, закінчила інститут, працювала інженером на підприємствах військово-промислового комплексу. Спочатку в Новосибірську, а потім в Києві.

Мала успіхи, роботу дуже цікаву, але різні випадки були. Життя таке складне, комусь чужі успіхи подобаються, він радіє їм, а хтось має прижати, влізти самому, присвоїти досягнення. За допомогою мене високе начальство вирішило якось скористатися ідеями, працею однієї хорошої людини. А для того потрібно було “з`їсти” його, підставити, зробити так, щоб він не справлявся з роботою. Тоді було б можливим поставити на вид та звільнити. Ось мене і змушували не здавати результати роботи цієї людини в конструкторське бюро. Але я відмовилась. Не по совісті це.
Мій начальник злий був, питав, хто керує науковим прогресом – начальник чи підлеглий? А я й казала, що той керує науковим прогресом, хто створює його. Такий злий був, шо подав заяву на моє скорочення. Викликає тоді мене заступник по кадрах, каже, що цінує мене, може перевести на іншу роботу. А я вже була морально готова піти, знала, навіть якщо втрачу роботу, то зможу вийти з цієї ситуації, бо в мене є потенціальні можливості. Я була впевнена в собі, в своїх знаннях.
Тоді все вирішилось добре. Я перейшла до іншого відділу, до тієї людини, яку намагалися “з`їсти”. Ми працювали разом. Працювали до самої пенсії.

Раджу пізнавати себе, свої можливості, розвивати себе, займатись тією справою, до якої лежить душа. Не здаватися відразу, наполегливо йти до мети. Тоді справа буде успішна.

Нещирість – саме страшне в людині. Намагайтеся бути подалі від таких людей. Потрібно постійно пам`ятати, що вони можуть у будь-який момент підвести, що не завжди можна їм довірятись.
А якщо зустрів щиру людину, то бережи стосунки з нею.
Ви пам`ятаєте, як сказав Володимир Висоцький? І я з ним повністю згодна.

“Если шел за тобой, как в бой,
На вершине стоял хмельной,
Значит, как на себя самого,
Положись на него”.

Чи може людина бути щасливою? Аякже! Не завжди, але більшу частину свого часу людина може бути щасливою: це особисті відносини, це задоволення своєю діяльністю, цікавість навколишнім світом, наукою, літературою, містецтвом, мрії про те, що ти хочешь побачити та відчути. Людина, яка всім цим наповнена – щаслива.

Якщо мені вдається реалізувати те, що я задумала, то це безумовно викликає шастя. Я надихаюсь оточуючим світом, в мене є досвід спілкування з різними цікавими людьми, я багато бачила – майже всю Україну, і Схід, і Сибір. Це настільки захопливо, що залишилось і у враженнях, і залишається у віршах.

Бувають, звісно, розчарування та втрати. Якщо немає сили пережити це, то людина страждає. Але я вірю, що неможливо розчаруватися в цілому житті. Є невдачі, є біль, але потрібно йти далі.
Вірити в щастя, цінувати його.
Берегти здоров`я.
Бути оптимістами”.

 

Тетяна Семенівна, 99 років
резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога.

(серце Тетяни Семенівни зупинилось у березні 2020, через 6 днів після святкування 99-річниці народження), Царство Небесне. Спочивай з миром.

“Я жила в селе в Воронежской области. Деревушка небольшая, семья у нас бедная была, 6 детей. Я самая старшая. Трудно. В 7 лет уже работала: и картошечку полола, и вообще на огороде, и по дому, что мама скажет. Школа была только один класс. А в другой класс – в другое село за 2 км. Окончила я 7 классов. В техникум педагогический поступила в город, но не окончила – война началась.

Мне было уже 20 лет. Нас эвакуировали. Там лес, село, но жили мы в землянках. От фронта, конечно, далеко, но военные, солдаты приезжали. Была кухня, мы готовили, их кормили. Они переодевались, ехали на бой. Другие приезжали.

Познакомилась там с солдатом Гришей из Киева. Вышла замуж. Он написал своим родителям письмо, чтобы они меня приняли. И я приехала к ним с дочкой нашей с Гришей. 2 комнаты у них было. Так и жили.

А муж погиб, не вернулся. Назначили мне пенсию на ребенка. А потом и дочка умерла. Она была маленькой, годика два, я водила ее в детский садик, она упала там и было сильное сотрясение. Ее тут похоронили в Лавре. А потом умерли мать и отец мужа.

Я поступила на военный завод работать. Работала в типографии: 8 часов на ногах, 2 смены. Печатала документы, и секретные тоже. На вторую смену нельзя было оставлять ни одной бумажки.

Вышла замуж во второй раз, родилась дочка. Этот муж тоже умер. И больше я уже не выходила ни за кого. Молодая ещё была, лет тридцать мне было, но не хотела больше замуж выходить. Так и жили с дочкой. Она институт окончила и аспирантуру. Преподавала в школе.
А потом она вышла замуж, родился сын. Она жила с мужем, а сын (мой внук) со мной всё время был. И так я с внуком прожила, так он в армию пошёл, я его проводила в армию. Сейчас он женат и ребенок у него (у меня уже правнук). Всё. Вот так моя жизнь прошла.

Радость в жизни? Почти никакой радости. Всё время такие вот переживания. Вот единственная радость, что своя квартира была, получила двухкомнатную квартиру в 47 году. Мне быстро дали от завода, так как я эвакуирована была и муж погиб.

Самой мне было сильно трудно. Я всё время работала. На заводе 30 лет. Мне было 80 лет, я еще подрабатывала. Пенсию заработала. И ещё так подрабатывала. Как могла.

Как тут оказалась, что Вам сказать? Надо было. Дочка – больная, операции у нее были. Да если ж мне вон уже скоро 100 будет, то ей уже 70 лет, представляете. На пенсии. У нее муж, зять мой, афганец, инвалид, раненый в Афганистане. За мной ухаживать им трудно было. Я пожила у них, дочка хотела, чтоб я у них, а я говорю: “Нет, вам очень трудно”.

Сейчас дочка приезжает 2-3 раза в месяц, привозит что-нибудь покушать, сладости. Звонит каждый день, разговариваем. Тут мне с кем общаться, бабки не интересуются ничем – не знают, какой день, какой месяц. Они не дружат тут.

Персонал – девочки хорошие. Я им сочувствую: у них такая работа, лежачих много, это ж надо всё поменять два или больше раз в день. Ко мне хорошо относятся, знают, сколько мне лет. И я им всегда: «Девочки, дай Бог Вам здоровья, большое спасибо!»”.

  • БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ «БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД «НАША ПЕРЕМОГА»
  • +38 067 231-3258
  • team@nashaperemoga.com.ua
  • вул. Тимошенка, 7Б, кв. 35, м. Київ, 04212
Допомогти

Платіжні методи:
liqpay
mastercard
visa
© 2014-2020 «Благодійний фонд «Наша перемога» | Користувальницька угода | Політика приватності