Марфа Лаврентіївна, резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога, 83 роки

Марфа Лаврентіївна народилася в Сухолуччі 83 роки тому. Хвора на цукровий діабет та інші супутні захворювання. В тому числі, часткова втрата пам’яті. Чоловік помер давно, був військовим, похований на лісовому цвинтарі, де є місце і для її могили. Вони жили в Києві. Мали єдину доньку. Дочка разом з чоловіком започаткувала власну справу. В результаті якихось непорозумінь по бізнесу на нею з чоловіком здійснили напад. Дочка загинула, прикриваючи собою чоловіка. Після смерті дочки Марфа Лаврентіївна переїхала на батьківщину, де жила її мама. До закладу сама попросилася після приступу.

Марфа Лаврентіївна дуже сильно переживає втрату дочки. До зятя дуже добре ставиться. Він не хотів її віддавати до закладу. Наполягла сама Марфа Лаврентіївна. Не хоче нікому заважати і бути тягарем. Вважає зятя прекрасною людиною, у якого ще може скластися доля, бути нова сім’я. Зять часто приїжджає з подарунками всім, з поминальним за дружиною.

На питання про мрії та бажання відповіла просто: «Я вже ні про що не мрію і нічого не хочу, швидше б до донечки».

Бесіда публікується мовою оригіналу.

–  … зять звонил: «Так может я подьеду?», а я говорю: «Не надо.». Он тоже сложно перенес потерю В… (дочки) и сейчас меня поддерживает. Говорит, что это все из-за денег, что ненавидит их теперь.

–  А сколько вам лет?

–  Вот будет 27 июля 84 года.

–  Расскажите немного о своей жизни. Молодежь мало знает, как жили раньше. А когда начинаешь рассказывать, удивляются, живо интересуются, переосмысливают.

–  Родилась я под Киевом. Жила в Остролучье. Вышла замуж за военного и уехала с ним на дальний Восток, долго жили на острове Сахалин. Хорошо жили. Муж всегда ко мне был очень внимательным. А потом вернулись. Доця моя тут закончила институт. Она, знаете, умная и добрая была. Было ей 25 лет, у нас гости были, она встала и сказала: «Мамулечка, родненькая, спасибо тебе, что ты родила меня.» При всех людях! Вот такое дитя было. Жизнь есть жизнь. Мне было бы хорошо, чтоб доця жива была. Такой ласточки, как она, нигде не было, и мне все завидовали. Хороший ребенок был… И песни она любила, что на праздники в церкви поют. Уже прошло 9 лет. Похоронила её в 40 лет. В Баришевке похоронила. А мужа похоронила на Лесном кладбище, там военное кладбище было. И мне уже там памятник на двоих с мужем сделали. А я думаю: «Кто к нам будет ходить? Некому будет ходить».

–  А как вам здесь живётся?

– Хорошо. Девочки очень хорошие работают. А знаю, что Света и Оля, а фамилию не знаю. Если надо что-то купить или чем помочь – пожалуйста, пойдут и купят, помогут. Чистота – кошмарная, два раза на день пол моют. Очень внимательные Валентина Степановна и Любовь Леонидовна. Нормально, спасибо.

© 2014- 2024 «Благодійний фонд «Наша перемога» | Користувальницька угода | Політика приватності