Stories

    Якщо ви хоть колись стикались з будинками для людей поважного віку, то знаєте, що там можна зустріти жінок […]

Марія Миколаївна Нижник – особлива людина. Як подивишся на неї, око радіє. Їй вже 96-ий рік, але, як заїдеш в […]

І.: Як виникла ідея створити музей-сироварню? Г. В.: Давайте спочатку про перший розкажу музей, бо ж нього все і почалося. […]

С тонкими, почти аристократичными чертами, мраморной кожей и ярко-серыми глазами, она кажется каким-то отпрыском графского роду, впавшим в нищету после революции и вообще не принадлежащим нашей эпохе. Опрятно и даже изысканно причесана, одета хорошо, как это может быть в ее положении и возрасте.

Марфа Лаврентіївна народилася в Сухолуччі 83 роки тому. Хвора на цукровий діабет та інші супутні захворювання. В тому числі, часткова втрата пам’яті. Чоловік помер давно, був військовим, похований на лісовому цвинтарі, де є місце і для її могили. Вони жили в Києві. Мали єдину доньку. Дочка разом з чоловіком започаткувала власну справу

Чи була я щаслива? Так, коли я була не сама. Я жила із чоловіком п’ять років, а потім він пішов із життя. Ті п’ять років, пробігли як п’ять хвилин. Мені з ним було дуже цікаво. Йому зі мною, напевно, важко, бо я саме важко хворіла, і він мене витягував. Але навіть в лікарні, у хворобі, я була щаслива, бо була з ним. Він багато читав, ділився зі мною, часто шуткував.

Я 1931 года рождения. Всё помню. И как воевали, и стреляли, и бомбили. Всё помню. Когда немцы уже заняли Украину, то забирали семьями и вывозили работать. Мне было 10 лет, меня с семьёй вывезли в Берлин.

Немцы тоже были хорошие. Одна немка меня увидела на улице, я ей понравилась, приглянулась чем-то.

Щасливою я була. Війна скінчилась – мені 17 років, молода. Робила у колгоспі, книжечку мала ветерана війни і праці.

Дуже гарний в мене був чоловік. Він робив в тракторній бригаді. Ми щасливі були разом.
Помер він. Він би мене сюди ніколи не відправив.
Він мене так любив! Чи любила я його? Звісно!

Прожила, вам скажу, так. Я сама з-під Переяслова, село Козлівка. Залишилась сиротою в три роки: мати моя повісилась. Жила із мачухою, батьком та братом. Батько пив. Дуже тяжко жили. А я так хотіла у город вибраться. Ну вибралась. Пішла на стройку, там проробила три роки. Потім прийшла сюди, у Перемогу, школу нашу, от що зараз є, будувати. Строїла її з фундаменту. Тоді ж заміж вийшла. А як школу построїла, закінчила, то народила малого.

Я все в газету хочу таке написати: “Старушки мои, любимые подружки! Як тільки діти погано поводяться – сразу їдьте сюди. Ніколи не бійтесь, як кажуть-лякають, то дурдом, там і вмирають, і лікарство дають таке, що сразу вмирають. Якщо і хотіла б вмерти – не дають. Тільки й знають, то уколи, то таблетки, то ще щось, то пити… Тут дуже добре, як в раю. Всі з нами носяться, як з дітьми”.