“Щасливою я була. Війна скінчилась – мені 17 років, молода. Робила у колгоспі, книжечку мала ветерана війни і праці.
Дуже гарний в мене був чоловік. Він робив в тракторній бригаді. Ми щасливі були разом.
Помер він. Він би мене сюди ніколи не відправив.
Він мене так любив! Чи любила я його? Звісно! Якби ж не любила, то я за нього не пішла би. Як він співав! Танцювати не танцював, а співав. А я танцювала і співала. Ось були на святі, підходили хлопці, чоловіки, брали мене танцювати. Танцюю, радію, а до ньго підходять і кажуть “Дивись, як вона з іншими танцює”. А він посміхається: “Бачу. Я дивлюсь та любуюсь своєю жінкою. Всі її люблять”.
І я його любила. Якби був жив…Був би жив…
Я шла до електрички дорогою, а там така долина разлилась і вода замерзла. Мені б обминуть, а я пішла прямо. Повсковзнулась і впала. Потилицю забила. Казали сотрясєніє мозгов. Мене забирали в лікарню, а я не схотіла. Дома тиждень полежала – і мене спаралізувало. Отак.
Ви самі знаете, як треба жити, щоб було все гарно. Не потрібні вам поради. Саме головне – здоровья. Як буде, то все буде”.
