Марія Миколаївна Нижник – особлива людина. Як подивишся на неї, око радіє. Їй вже 96-ий рік, але, як заїдеш в гості в будинок для літніх людей в Перемозі , завжди надихаєшся, коли її бачиш. Співуча, красива, нарядна, груди в медалях, щось неймовірне знову зв’язала або вишила, завжди посміхається і радіє всьому – людям, подіям, погоді, життю. Навіть своїй сусідці, Надії, яка не простою виявилась людиною, але героїня цієї історії вдячна Богові за все і за Надію теж): “В мене гарна сусідка. Подруга моя. Я глуха, вона сліпа – то ми разом все зможемо) Та ще й співаємо разом”.
Як завжди під час бесіди з героями проекту про їхнє життя, виявляється багато всього, що не вмістиш в одну історію, і що так сильно відгукується – що аж до сліз, до довгих роздумів потім, до таких різних почуттів. Прочитайте цю скорочену драму життя однієї людини. Бо здається, нам це потрібно. Особливо зараз.
Почнемо з кінця. Бо завжди ми задаємо одне питання в наших інтерв’ю: “Який найщасливіший момент в житті ви пам’ятаєте?” І майже кожного разу виявляється, що такого моменту або не було, або щось зовсім не очікуване нам розповідають. Цього разу був просто готовий сценарій до фільму.
Я жила у Дарниці у Києві. В мене було вісім братів і сестер, але всі померли. Раніше так у багатьох було. Скільки життя дітей дає, стільки і є.
Батько мій, Царство йому небесне, казав мамі: “Ти не мішай дітям, куди вони хочуть, туди хай й йдуть. Хоч і сміття збирати, але не чіпай. Хай вони самі собі обирають життя”.
Так я собі і вибрала таке життя. Був 47 рік, а брат старший і каже мені: “Скільки ти будеш ті корзини плести та на базар носить. Давай, я тебе влаштую на роботу токарем, будеш отримувати 700 рублів хліба на день від воїнської часті. А грошей – скільки заробиш”. Але я заробляла не погано. Бо працювати любила. І токар була хороший. Усі всі ці нагороди в мене від заводу за гарну працю, за вдалі рацпропозиції, за виховання молоді та передачу досвіду молодим, за різне. Так я і проробила на заводі Рембаза№7 на Дарниці більше 40 років, допомогла збирати танки. Танкістом пропрацювала)
Я прийшла токарем, коли мені було 18 років. Я в школу при німцях не ходила. Закінчила 4 класи. Але я непогано кумекаю) Рахувати вмію швидко. Потім мати каже, скільки ти ту ложку в штанях будеш носити, а я була солдаткою, жила, як солдат. Я різні завдання виконувала – рушницю за плече і йду, куди пошлють, щось перевіряті або охороняти.
Так я вийшла заміж в 49-ому році. Ми з чоловіком побудували хату. Було в нас троє дітей – дві дівчинки та хлопчик, але двое вже померли. А одна донечка, сама молодша ще жива, вона в мене інвалід дитинства. По природі. Я не знала, що в мого чоловіка в роду була церебральна хвороба. Це передалось. Вона зараз живе у Києві. Вона мені то посилочку, то ще щось, але я не прошу і не хочу, щоб вона турбувалася. Бо їй самій потрібна поміч, більше ніж мені. Я намагаюся їй допомогти, чим можу. Але вона від мене не хоче брати, каже не треба, мамо, вам самій важко, а я не можу вам допомогти. Вона була заміжня, але в неї така складна хвороба, що чоловік її покинув. В неї народилася дівчинка, вона її винянчала. Зараз донька моя слабенька. Вона була дуже скручена, так їй вирізали три ребра, щоб якось порівняти.
Син мій пішов на рибалку і загинув. Не зрозуміло досі, що там трапилось – чи балувались, чи бійка, але його вдарили і вже не змогли врятувати, що не робили. Йому було тільки 18 років.
Старша донька вийшла заміж не вдало. Він горілку пив, а вона його видно дуже любила, бо з ним розходитись не схотіла. І так вона мучилась з ним все життя, а коли він помер, вона сказала – для чого це мені жити тепер. Ні сина вже нема, ні чоловіка. А я кажу: «А я куди дінусь?». А тебе, каже, заберуть в дом для літніх, і будеш собі жити. І так вона чогось сильно захворіла, щось з печінкою і швидко померла. Так я залишилася одна, одна у хаті. Було вже важко. Ну приїжджали там дівчата, допомога, як то кажуть з червоного христа, привезли продуктів, побули, але це ж не робота – до мене їздити, я вже сама не справлялась. І голова сільради в нашому селі Веселинівка каже – Миколаївна, давай ми тебе відправимо в Перемогу у дом для літніх. Я кажу: «Куди хочете. Я ж сама собі смерті шукати не буду. А поки Бог дає життя, буду жити, як получається».
А мені тут дуже подобається. Дівчата про нас дбають, а я їм співаю, складаю пісні про наш дім, про них і співаю. Я хотіла до війни поступати на письменницю. Я уже здавала іспити. А потім війна і все життя пішло зовсім не так.
При німцях жилося важко. Щоб в Німеччину не забрали, сиділи весь час на болотах. Мама їжі наготує, принесе, а ми сидимо. Боялися дуже. Німці сильно лютували, знущалися над нами. Важко згадувати.
Чоловіка мого звали Софрон Омелянович, я його не любила, але він мене дуже любив, був добрий до мене, ніколи не ображав. Просто він до мене приплив) Мама каже, скільки він буде за тобою ходить. Хлопець вмирає за тобою, а ти і заміж не йдеш, та й не гониш. Уговорили мене. Він був на рік старший від мене. Сильний був чоловік. Моряк, торпедівец, працював на підводному човні у Каспійському морі. Поїде на тиждень, а я сама. Я на роботу, а дітей в садочок, або в школу. Мама допомогла їх водити і забирати. Не пив, не гуляв. Я самогонки нагоню, так в шафі і стоїть. Я її зовсім в рота не брала, не люблю. А Софрон хоче, так вип’є чарочку, але не більше. Так вона в нас і стояла. Ми прожили все життя разом. Помер він в 2007 році від раку крові.
Команда фонду уклінно дякує за запис розмови та підготовку матеріалів до друку координаторку проекту Ольгу Кучмєєву та за чудові світлини Людмилу Єлісеєву