Якщо ви хоть колись стикались з будинками для людей поважного віку, то знаєте, що там можна зустріти жінок і чоловіків, які точно там не повинні бути, але чомусь вони саме там. Самотні. Розгублені. З невірою, що з ними це трапилось і що це назавжди. Але з великою спрагою до життя, і тому рішучі і не стомлені в своєму бажанні цей новий для них жахливий світ перетворити на краще, на щось ближче до свого звичного життя, на щось для них нормальне, звичне, рідне. Саме такою для нас здалась Малькова Валентина Михайлівна, нова мешканка будинку для людей похилого віку в с. Перемога Баришівського району, якій 8 травня відмітили, як змогли, 77 років і яка потрапила у заклад, як біженка з Костянтинівки наприкінці 2023 року.
Про те, що трапилось на початку війни
“Коли почалась война, біля будинку впало дві ракети, це був квітень 2022 року. Від страху я впала. У мене потянуло ногу, я не могла ходити, боліла рука. А я жила вже одна, син дуже рано помер, а потім і чоловіка поховала у 2020 году. Він хворів онкологією, був без ноги, і мені дали візок для чоловіка, протез зробили. А коли він помер, то все залишилось. Протез я, звичайно, поклала з ним. Мені так люди порадили, і я так зробила. А візки мені не потрібні, то я пішла в соціальну службу їх повертати. Там мені порадили соціальних робітників на допомогу, бо після смерті чоловіка в мене стався інфаркт. Так до мене підкрепили три дівчини і всіх, уявляєте, звали Ольгами. Допомагали мені купувати продукти чи комунальні послуги оплачувати, бо не могла стояти в довгих чергах на пошті. Відношення було чудове!
Ще, як почалась війни, в лікарню почали привозити поранених, я подумала, що там може знадобиться ще один візок з гігієнічним кріслом, який в мене залишився. Я вирішила подзвонити воєнкому. В нас якраз змінився тоді голова міськвиконкому і був воєнком. Я подзвонила, одразу відповіли. Кажу, що маю візок-судно, сидіння для ванни, милиці і ще щось було, не памʼятаю, якщо комусь це потрібно, то приїдьте та заберіть. Мені не потрібні гроші, це все ми отримали безкоштовно, то і я віддаю просто так. Десь дня через три, приїхали військові, все забрали. А потім приїхали і віддячили, привезли цілий пакет медикаментів. Комусь воно там і стало в нагоді.
Так от, я впала з дивану, коли був приліт поряд з будинком. На щастя будинок не зруйнувало, лише вікна в підʼїзді повилітали, бо старі та деревʼяні були. Пластикові на місці залишились. Ми якраз перед війною з чоловіком зробили утеплення шириною 20 см, нам порадили хлопці, які цим займаються. Так, дорожче на кілька сотень, але тепліше. І скоріш всього ця стіна і втримала все.
Я не втратила свідомість, але мене трусило, злякалась дуже, я вразлива людина. Думала, що ж мені робити, до кухні ледь доповзла. Переміщувалися тиждень по квартирі за допомогою деревʼяного ослінчика. В цей час у нашому місті почалась евакуація, прийшла Ольга з соціальної служби, щоб попередити, що людей залишається мало і до мене не буде кому ходити, бо ж є лежачі. Що ж мені робити одній. Ну ось, Ольга і каже «давайте ми вас відправимо, вам потрібне лікування, ви ж сама нічого не зможете робити». «Вас там будуть безкоштовно лікувати» каже. В мене пенсія гарна була, я перейшла на пенсію чоловіка.
Про евакуацію та ходіння по муках
Такий вихід тільки. Ну що ж, повезли мене одразу в Покровськ, волонтери приїхали аж з Луганську, я та ще дві дівчини – одна з Луганську, інша з Нью-Йорку тут. Я кажу: «Як вона сюди з Нью-Йорку потрапила?». А я вже не працюю та й не знаю цих всіх перейменувань. Тоді мені пояснили, що це тут недалеко. І нас повезли, в Покровську стояло чотири швидкі, вони чекали нас. Хлопці такі дужі, мене на руках винесли з дому. Якщо вони почують чи прочитають, то я б хотіла подякувати їм. Я дуже їм вдячна. Хлопці з Червоного Хреста, дуже приємні, симпатичні. Приємно з такими навіть їхати в машині. Один сів з нами, потім одну дівчини винесли на ношах, бо вона була паралізована. Я ходити не можу, то мене перенесли в швидку, і я питаю «А ті дівчата?», я ж думала ми разом поїдемо. Я ж місце зайняла, думала краще щоб її поклали. А хлопець каже, що вона поїде в іншій швидкій. Я дивлюсь, і дійсно, нас всіх повезли в різних швидких. Виплатили нам одразу по 2000 гривень в потязі.
Привезли мене до одинадцятої лікарні в Дніпрі, палата номер 1 в неврології. Лікарка в мене була з Краматорська, Ольга Миколаївна, здається. Така гарна жіночка. Кажу, мені завжди везе на Ольг. Потім познайомились, землячки. Вона розповіла, що в неї двоє дітей, вони виїхали. Дуже приємна жінка. Там почали одразу робити уколи, з мене жодної копійки не взяли. Я, як раз отримала пенсію, як туди приїхала. Я не знала, куди їду. Просто їхала. Ще в машині їдемо, її трусить, і в спину мені як дасть. А хлопець навпроти питає, чи погано мені, кажу, що ні, просто дуже боляче, коли трясе. І він мені дав пігулку, сказавши «запамʼятайте на все своє життя, що ібупрофен гарне знеболююче». Пройшло хвилин 10 і біль минув, думала, що зі швидкої буду сама виходити. В Покровську нас посадили в потяг до Дніпра. З нами в потязі була дівчина-лікар та помічник її. Це ж вона отримала гроші і розносила усім по вагон, хто їхав. Багато їхало людей, вагонів мабуть вісім було. І в Дніпрі, в обласній лікарні, нас зустріли. Питаю хлопців, я ж не худенька, як вони мене будуть піднімати сходами. А вони такі «фіть» і я вже там. Сильні такі хлопці, ввічливі, акуратні, гарні такі. Побажали мені всього найкращого. В лікарні мене зустріли, лікар та медсестра, привезли візок, і я сіла в нього.
Про видʼїзд мені подзвонили звечора, тому я взяла речі, халат там, щось на перший час. Чашку, ложку, що там треба для лікарні. Літо було, не треба було теплих речей брати, кофту, халат теплий брала звісно. Пролежала три тижні там. А волонтерів немає біля мене ж там. Куди мені далі? Не знала, що робити. В мене племінниця в Баришівці працює в лікарні. Зідзвонилися. Вона питає, куди ж я далі, а я не знаю, планувала дзвонити волонтерам тім, які з Костянтинівки, в мене був їх номер. А мені кажуть «Хто вас туди привіз, то нехай вас і розподіляє». Відповідаю, що мене в Дніпро ніхто не привозив, я приїхала потягом, був лікар, але ж він не буде супроводжувати мене постійно. В неї є своя робота.
Перебування у лікарні у Дніпрі та про наших героїв-захисників
Там я почала ходити, познайомилась з військовими, такі добрі. Їх привозили з ранку, великим автобусом «Ікарус». Вони знімали форму, їм прали її. Лікарня дуже гарна, лікарі добрі, медсестри чудові. Жодних грубощів не чула, ніхто ніколи не кричав на пацієнтів, а тут багато лежачих.
Я сама ходила в маніпуляційні, вже ж могла ходити, то вже на уколи ходила самостійно, щоб медсестру не відволікати зайвий раз. Вона там одна, довгий коридор, палат багато. Вона бідна бігала постійно, повніша за мене, Таня здається звати. Якось кажу «Таня, я дивуюсь яка ти спритна, побігла туди, чую вже хтось її кличе, вона туди побігла». А це ж ще вага яка, на ноги складно, вони ж працюють добу. Гарна дівчина, така ніжна, безвідмовна. Я лежала з іншими жінками, то вони постійно кличуть її, а я кажу «навіщо ви її тероризують постійно, кличете, вона ж не без діла сидить, вам зранку все зробила – уколи, дала пігулки, що ще вам треба?». Горщики з під них санітари прибирають. Я таке не люблю, але це такі от люди. Так і тут, постійно кличуть цих санітарок, задовбують. Як он мої дві сусідки.
Військові переодягалися, купались, там є ванна, душ. Там були військові з контузією. Парень такий гарний був, високий, красивий. Сподобався він мені. Підходжу я до маніпуляційної, стою в черзі, а вони мене пропускають постійно. А я кажу «йдіть ви перші, вам потрібна допомога, а я тут цілий день». А їх привезуть зранку і на наступний день зранку забирають, бо інших привозять. Хто хворий, то залишали на довше. Особливо нерви. Це складно, ось сидить один труситься, а інший ходить туди-сюди, я кажу «заходь, чого не заходиш?», а від відповідає «я боюсь уколів». Я так підійшла до нього і кажу «Сину, та чого ти боїшся уколів, ти з такого пеклу приїхав. Ти з війни приїхав, а уколів боїшся. Це як мушка вкусить», «правда» питає, кажу «правда». Він такий молодий, на вигляд худенький, маленький, як він той автомат в руках тримати буде. Так мені стало його жаль. Ну він і почав мені розповідати «поїду додому на 10 днів, але додому навіть не хочеться. Знаєте чому я пішов на війну? Я доброволець», кажу «зараз ж всі йдуть на війну», а він каже «В мене батьки хворі. В мами онкологія, а в тата на нервовому підгрунті щось зі спиною. Дружина нещодавно народила. Мені потрібні гроші». Тоді ж платили як гарно. «Але я як глянув, як ті всі багачі з дівчатами гуляють, пʼють, палять, танцюють, наркотити приймають, а їх в армію не беруть», кажу «що нічого ти не зробиш, ти ж добровільно пішов, якби не пішов, то може і тебе не забрали». А він каже, що не може так, бо йому потрібно витягти з хвороби своїх батьків.
І от я ходжу по коридорам, без ціпка, бо не маю, за стінку тримаюсь. То він мені через кілька днів приніс подарунок – синій ціпок, стоїть в кутку он. Зручна, під мій зріст. Він тоді зайшов кабінет, виходить потім, посміхається і каже «ой, бабуся, я тепер не боюсь уколів».
Про живих рідних
В мене є племінниця, але в неї тато після інфаркту. Вона медпрацівник і виїхати не може. Працює в неврології. Допомагає іноді мені, грошей надсилає, ліків нещодавно надіслала. Ще в мене була старша сестра, але вона померла. Іі брат, який зараз тут, в Баришівці, знаходиться. Через це я і потрапила сюди, але це окрема розмова.
Що було до війни, і як було прожито то життя. Родина та дитинство
Я народилась в Костянтинівці. Тато був начальником зміни, батько був дуже гарною людиною, на виробництві дали Орден Леніна, коли працював отримав Орден Трудового Червоного Прапора. Мама була простим робітником. Нас дітей було троє. Сестра в мене була старша на 5 років, вже померла, і брат. Він зараз тут, в Баришівці, знаходиться.
Про вступ до театрального у Ленінграді
Коли я закінчила 11 класів, поїхала в Ленінград вступати в театральний, але не вступила. Ми їхали з подругою, її тато був начальником, гроші були, а в мене батьки робітники, троє дітей, звідки в нас гроші. Але я так хотіла вступити в театральний. Бо я завжди була така, з дитинства співала, танцювала. Запалювала. Я вдома завжди співала, в мене мама співала гарно, а тато танцював. В нас були уроки вокалу в школі, вчитель слухав усіх та й виділив мене якось, гарний був. В хорі співали і по одній людині (сольно). Їздили на концертах виступати, містечко в нас не велике, то там на свято виступили, то там.
Моя старша сестра не їздила нікуди, але якщо треба було виставити когось від школи, то вона мене вбрала. Я ще в перший клас не ходила навіть. І нас повезли в ДК для металургів виступати на день металурга. Мене поставили першою, бо я була найменша. Мама тоді пошила мені сукню гарну, темно-синю з червоними квітами, так подобалось мені. Ну я заспівала і мені подарували ляльку, велику. Як зараз памʼятаю, Зоя звали. Тоді ж були тканинні голови в ляльок, а в мене вже була глиняна. Така красива була. То до мене всі подруги приходили подивитись, казали «на цукерку, дай нам лише потримати її». А де ділась вона, не знаю. В нас була пожежа, то може і згоріла. І так я почала співати, в школі виступала на свята.
Подруга їхала, і я за компанію. В неї там знайомі були, то мали можливість переночувати. Вона там була вже мабуть, а я вперше. В таке місто велике. Ми коли ми вийшли з потягу, я не знала куди йти. Я дуже боялась потягів. В нас в Костянтинівці які були потяги – труба, дир-дир. А ще мости були через залізну дорогу, ми з мамою завжди ходили на ринок, і треба було йти через цей міст, по-перше на нього треба піднятись, я боялась висоти. Висоти та води я до сіх пір боюсь. Через рейки не підеш, штрафували за це, та й страшно. І, коли ми приїхали в Ленінград, а там стільки шляхів цих, я не знала що і робити. Нас зустріли родичі подруги Тетяни.
Вокал був, вірш треба було читати, і якщо можеш, то танець. Або зіграти якусь роль, зробити маленьку постановку. Я вже не памʼятаю, що я робила. Не знаю чому саме, але не пройшла. В мене грошей не було. А в Тетяни були, то вона пройшла. Але я її не бачила ніде, щоб по телевізору там виступала. От як розпрощались там, вона залишилась, а я поїхала додому. Мене посадили на потяг звісно, гарні люди були, не ображали мене, а дома зустріли. От і все.
Про невдале навчання, потім вдале та роботу
Тоді тато каже «йди в наше медичне училище», ну і пішла я, вступила. В мене був страх до крові, втрачала свідомість. Перший раз нас повели в морг, показати все, познайомити, а я втратила свідомість. Підійшов тоді викладач і сказав «ви мабуть йдіть в інше місце вчиться, тому що ви не зможете тут працювати. Якщо ви боїтесь крові, то це не для вас». Я навіть у школі, коли приходили робити вакцинацію, як тільки зайдуть в білих халатах в клас і я вже під партою, втрачаю свідомість. Але зараз все добре, я пробула донором крові 20 років. Не боялась аналізи здавати. Але я ж там нічого не бачу, руку дала і відвернулась. Та й взагалі за своє життя і уколи навчилась робити, доглядала за мамою своєю три місяці. Вона стегно зламала колись.
Так я поступила в нас на заочне і, коли закінчила, директор запропонував залишитись працювати там комендантом. Спочатку не хотіла, бо це ж відповідальність, звітність. А він каже «Я бачу, що ви впораєтесь з цим». Я, взагалі, по роботі сувора людина. Хоча ніколи не карала людей, якщо людина на чомусь попадалась, я викликала до себе в кабінет. Якщо людина зрозуміла, буде працювати.
Ні, тоді пишіть заяву за власним бажанням, поки не попались на випивці, наприклад. Я не хотіла карати і брати гріх на душу, щоб люди ображались потім на мене. Так я і пропрацювала там.
Я працювала в колективі, в Луганському університеті. На одному місці 44 роки. Я як прийняла в 1975 році роботу, так ще й після пенсії 12 років пропрацювала. І то не відпускав мене директор. Але в мене вже ноги боліли, бігати по сходам, все ж вік, тиск і цукровий діабет. Спочатку я працювала комендантом в учбових корпусах. А потім, коли нас перевели в Луганський університет, то там не було такої посади, як комендант, там була посада – замісник директора по господарській частині. В нас був завхоз, але він виконував роботу по будівництву. Там різні трапляються люди. Я от скільки там пропрацювала, не з осудом, але треба ж цікавитись своєю посадою. Якщо щось не знаєш, прийди спитай. Я пережила чотирьох директорів там, прийду до одного перед вереснем, ми ж там готувались, перефарбовували все. Всі меблі, все, що стоїть в кабінетах, все на мені. Ремонти всі на мені, викликаю електриків, слідкую за роботою. Якщо я десь впустила, то хтось зфілонив. Особливо, коли чоловіки під “цим ділом”. Я повинна була слідкувати, бо табель я пишу.
Про особисте життя, любов та втрати
Сестра померла разом з моїм чоловіком. Вони з одного дня, з одного місяця і з одного року народження були. Сестра померла на новий рік, а чоловік на Різдво. В 12 годин ночі. В чоловіка відірвався тромб в спинній артерії. Я завжди думала, в нього ж нога відрізана, там кровʼяні судини були забиті. Хоча він в мене не пив. Як відрізали ногу, одна була з протезом. Я коли розтирала спину йому, питаю чого перекошений хребет такий. Відправила до лікаря.В нього пішло викривлення хребта через те, що одна нога коротша. Вже нічого не зробиш, 70 років йому було.
Нас мій брат познайомив, вони разом працювали. А вийшло кохання з першого погляду. Ми подали заяву на одруження на третій день. Гарний в мене був чоловік, добрий, не жадібний. Він працював на шахті. Спочатку водієм, а коли почали набирати на шахту, в нас багато пішло, щоб стаж напрацювати і раніше на пенсію вийти. То і чоловік вирішив йти. Я кажу, що робота дуже складна, я буду чекати на тебе постійно, хвилюватись. Робота взагалі в Дзержинську. Але він вирішив йти, щобнапрацювати стаж, а потім повернутись працювати водієм. От так ми одружились і 51 рік прожили. Як раз в грудні в нас був 51 рік, ми золоте весілля святкували.
В нас був син. Він поїхав в Сонценогорьск, під Москву на заробітки. Там у чоловіка племінники живуть. Потрапив на пилораму. Платили там гарно, жив він у племінниці. І на зміні завалились бруси, з яких робили меблі. Та й завалили вони і його, і його колегу. Вони працювали вночі, може і живі були б, але ж ніхто правди не говорить. Вони ж з України, без документів. 23 роки йому було. От, ми поховали його там, бо везти сюди, то треба замовляти цинкову труну, окремий вагон, це було дуже дорого в той час. Племінниці пропонували кремацію, щоб передати урну сюди, і ми змогли поховати. Я не захотіла. Я вважаю, що це неправильно, спалювати тіло. Не хочу, щоб він на тому світі мені сказав потім, що завалило його брусами, а я ще й спалила. Не хочу.
Ми його там поховали, поряд з племінницям, в них там недалеко тепер дім. Вони ходять до нього, прибирають. Там гарне кладовище.
Пам’ятники там не дозволяють, лише хрести. Батюшка пояснив, що коли душа підноситься до неба, то він через хрест, а памʼятник не дасть цього. Придавить його. Тому лише хрест. Навіть без плит, лише квітники. Щоб було місце звідки вийти. Там гарні хрести, кладовище чисте, акуратне. Все для людей. Дерева не дозволяють саджати, кущі теж. Стежки роблять з дощечок. Лавки є, туалети, смітники, чисто дуже. І навколо кладовища росте люпин. Квіти різнокольорові. Його поховали в березні, ми приїхали на 40 днів, а там краса, квіти, ліс навколо. А хрести роблять з такого металу, що не треба фарбувати, блищить гарно. Йде хрест, а нагорі як сонце зроблене. Як сонце засвітить, така краса. Вони ще парканчик такий зробили. Так мені дуже сподобалось.
Про долю, смерть та віру в Бога
Коли я була в Дніпрі, ми зідзвонились з племінницею, і вона каже «давай я тебе сюди», а її батьки евакуювались у Словенію. Вони жили в будинку пристарілих. Вони мене кликали туди, але я не хотіла навіть з Костянтинівки їхати. Що буде, те й буде. Якщо вбʼють мене, то смерть моя тут. Як кажуть, віриш чи не віриш у Бога, а смерть прийде. В мене подруга, коли почалась війна, вирішила поїхала до своєї племінниці у Львів. І от коли в Краматорську тоді ракети попала у вокзал, вона там і загинула. Вона каже якось «я куплю таку куртку, як в тебе і поїду», а я кажу «війна почалась, навіщо тобі та куртку, гроші витрачаєш, поїдеш може вже там щось купиш», але ні, пішла вона і купила. Я її одразу впізнала, по куртці, вона лежала вниз обличчям донизу біля центрального входу.
Чому так важко в геріатричних закладах
В мене знову почались проблеми з серцем. Бачите, яка тут обстановка, я одна тут така. Немає з ким поспілкуватись. А мої дві сусідки – так це зовсім. Не розумію, чому вони себе так поводять. Їх не виховували в дитинстві, чи що? Ладно, немає вищої освіти, але ж люди працювали десь.
Люди, завжди люди зі мною. Я не звикла ось так сидіти в кімнаті. Мене і в дворі всі кликали, чоловік питав «Чого ти сидиш дома, і телевізор дивишся?», а я краще подивлюся телевізор, аніж там буду сидіти і ляси точити. Мені не цікаво з ними. По-перше, не знаю на яку тему з ними розмовляти, вони щось своє обговорюють, звичайне побутове життя, в мене не було такої звички – ходити туди, вислуховувати. Зі мною просто вітались, та й все. Ми з чоловіком прожили 51 рік, не сварились, не бились, гарно жили. Для мене, коли люди лаються, неприпустимо.
А от дівчата, персонал тут чудовий. Любов Леонідівна – це золота людина. Вона мені по віку, як донька, але вона до мене відноситься дуже добре. І Степанівна дуже гарна. І дівчата медики дуже добрі. Люди, звичайно, різні бувають. Я, коли приїхала сюди, влаштувала війну за туалети, серйозно. Бо люди деякі, як свині, ніби в дикому лісі жили раніше. Стоїть унітаз, я його помила, привела все до ладу. Не можуть же дівчата перевіряти постійно туалети, ну я почала їх вчити. Вони що, не можуть натиснути на кнопку зливу та прибрати за собою? Хіба і вдома так жили? Мені кажуть «Вони ж з села, в них немає таких туалетів». І що, треба вчитись. Я всім показала як користуватись.
Про відношення до війни, про різних людей і про перемогу
У нас в Константинівкі одні були за російських, інші за українців. Ну от за російських були саме ті, які приїхали з росії. А саме жителі Костянтинівки, які народились тут, вони не такі. Мій батько сам з Харківської області, село Морозовка, і мама теж була десь поряд звідти. Мати була віруючою, батько батька був комуністом заядлим. В нас при вʼїзді в Ізюм є памʼятник діду моєму. Він був головою сільради. Його застрелили і йому, як гарній людині, поставили памʼятник. Я в себе дома бачила зрадників, тих, хто здає інформацію кудись. Я спостерігаю завжди, і помітно одразу, якщо людина підозріла.
Я сподіваюсь і вірю, що Україна переможе. Якби не цей випадок, який трапився зі мною, я б з Костянтинівки не виїхала. Коли ми переможемо, я обовʼязково повернусь додому!
