Інтерв’ю з майстринею Юлею з м. Баштанки

Віола: Вітаю, Юлія. Дуже рада з вами познайомитись і дізнатись про вас більше. Хто ви, звідки ви, як склалось ваше життя і як ви прийшлі до проєкту «Бабусині зайці»?

Юлія: Що я точно можу сказати, що я з України! Тато мій з Луганської області, мама з Миколаївської, а я взагалі народилась в Полтаві. Деякий час ми жили в Полтаві, згодом переїхали в Баштанку (Миколаївська область), а закінчивши училище, переїхала до Миколаєву. І ось там я прожила 20 років, вийшла заміж, народила сина, працювала довгих 18 років на одній фірмі поки не почалась війна. Вона перевернула все догори дригом. І ми всією родиною повернулись до Баштанки, де проживає моя бабуся.

Саме завдяки моїй бабусі я і потрапила на проєкт «Бабусині зайці». Вона випускниця Університету третього віку, провчившись близько 12 років, отримала купу дипломів. Зараз їй 82 років, вже не навчається там, але коли була презентація проєкту, бабусю запрошували сходити, познайомитись. І я вирішила доєднатися! А там нас зустріли такі запальні та енергійні дівчата – Олена та Ірина, з вогниками в очах розповідали про проєкт. Не захотіти долучитись неможливо було! Ось так я і потрапила на перший майстер-клас. Я ніколи до цього не мала справи з шиттям, спочатку геть не виходило, але я не зупинялась, дівчата дуже допомагали і я почала працювати над створенням зайчиків.

Тепер я в цьому закладі не лише як майстриня, але й викладач гуртку рукоділля. Це мене дуже затягнуло.

Віола: Яка цікава історія, я взахваті! Зараз, коли ми живемо в такий складний час, коли все навколо незрозуміле, знайти справу, яка відволікає, перемикає, це дуже цінно.

Юлія: Це так, дійсно. На цьому проєкті багато дівчат, з ними цікаво, це відволікає. Ми всі дуже стали близькими, підтримуємо одна одну. Нас в колективі 14 людей, всі різні, але всі унікальні! Завдяки цьому проєкту, я потрапила ще в один проєкт, який відшиває маскувальні сітки для воєнних. Такі проєкти зближують. В кожного своя мета – комусь цей проєкт допомагає відволіктись, а для когось навпаки час, щоб заглибитись в свої думки. Для нас це дуже важливо.

Віола: А що ще крім зайчиків, ви шиєте та виготовляєте?

Юлія: На разі, ми ще в’яжемо круглі килимки для військових, різні сувеніри. Тепер дівчата хочуть майстер-клас по створенню гномів. Хоч і новорічні свята вже закінчились, але гномів хочеться. Я в минулому році спробувала зробити для себе, все вийшло і тепер дівчата теж зацікавились. Мої дівчата, незважаючи на їх вік, такі енергійні, запальні, відкриті до будь-яких ідей. Віола: Це дуже круто, що у вас зібралась така команда. Підкажіть, будь ласка, а що вам допомагає не втрачати такий запал, як ви себе вмотивовуєте на подальшу роботу? Юлія: Ось ця згуртованість, спілкування, підтримка одна одної. До нас приїхала жіночка з Херсону, в неї чоловік військовий, в місті вона новенька, нікого не знає. Була в розпачі. Центр соціального захисту запропонував їй прийти до нас в гурток. І коли вона почала до нас ходити, людина ожила. Тобто, ця підтримка спільна, спілкування, відчуття потрібності надихає на життя. Проєкт «Бабусині зайці» дуже зближує і допомагає знайти однодумців, не важливо скільки вам років. Це надихає! Люди надихаю!

Віола: Що дає цей проєкт особисто вам?

Юлія: В першу чергу, цей проєкт для підтримки дітей, які потрапили в скрутне становище. Тому ми вкладаємо в нього свою душу, бо ми, як мама чи бабусі, хочемо, щоб наша справа допомогла їм, зігрівала душу. Коли моєму сину було 5 років, він почав боятися темряви, прокидався вночі і в мене зʼявилась ідея. Я з обох боків від сина почала класти ведмедиків і казала, що це твої охоронці снів, ти будеш в безпеці. Ці ведмедики стали таким символізмом безпеки та захисту. І коли ми шиємо зайчиків, то я маю надію, що ці зайчики, як синові ведмедики, будуть для когось символом захисту та безпеки. Такі речі надихають і дають сили рухатись далі в одному напрямку з проєктом.

Віола: Дякую вам за чудову розмову, що поділились своєю історією, відчуттями та думками. Ви молодець! Дякую за ваш вклад в проєкт «Бабусині зайці»!