Коржук Ганна Василівна, 20.03.48, Верховина, Івано-Франківська область

І.: Як виникла ідея створити музей-сироварню?

Г. В.: Давайте спочатку про перший розкажу музей, бо ж нього все і почалося. Першим у 2001р. був відкритий музей фільму «Тіні забутих предків». Ми проводили в ньому екскурсії. Той музей в домі моєї хрещеної матері знаходиться.

А мій дядько був одружений на їх єдиній дочці. Переплелися долі. Я тоді пацанкою була. Часто прибігала до хресної, цікаво ж. А по закінченню важкого зйомочного дня, який успішним був, то можна навіть було поласувати цукерочкою, пригощали. Але якщо неуспішний знімальний день був, тоді можна було навіть не підходити. Ховайтеся всі! Параджанов не давав нікому спуску. Але при тому він був надто порядний, надто розумний, надто добрий. Хресна моя, Євдокія Василівна, то вони її навіть «перехрестили», їм довго було вимовляти Євдокія Василівна, вона їм стала баба Оксана. Сергій Йосипович (Параджанов) дуже спостережливим був. Все дивився, як господиня що робить, аби потім все підкреслити, перейняти. Він з великою теплотою і любов’ю про гуцулів говорив. Проте не тільки словом, а й ділом. Уявіть собі: взяти 12 гуцулів, аби вони поїхали на озвучення на кіностудію Довженка.

А ще вам таку історію розкажу, смішно зараз, але тоді було цікаво надто. Хрещену теж взяли до Києва на озвучку фільму, скоріше на екскурсію. Ідуть вони з екскурсії, з кіностудії, додому до Параджанова, він жив в будинку на проспекті Перемоги. І треба було їхати на метро. Заходять в потяг, а там сидить чорношкірий. Ну хто 50 років назад представників тої раси бачив? Та ніхто. А вона ж з Верховини, з горів. Ну звідки ж вона могла знати що то є такі чорні люди. Та і він на неї уваги звернув, бо теж такої не бачив. Вона зав’язана у кожухах, в національному гуцульському вбранні. Тож він на неї вирячився, вона на нього. Так і застигли. Але вона мудріша була. Каже: «Ти не видів таку як я, а я не виділа такого як ти. Ото і закресли кригою». Посміялись, та й розійшлися. Отака була зустріч двох рас у Києві.

Моя хресна і її родина були дуже гарні, порядні люди, вона дуже працьовита така. А будинок і музей у ньому належить вже її внукам.

А щодо нашого вже музею, то був поштовх від постійного відвідувача. У Львові є така фірма «Відвідай», там є такий собі пан Ігор. Він спочатку приїздив сам, потім привозив співробітників. От він і наштовхнув на ідею. Питає: «Яке відношення до вас має музей фільму «Тіні забутих предків?». Тобто до нашої сім’ї. Галя (дочка) відповідає, що то приватний музей, я там екскурсію проводжу. Так от пан Ігор каже: «Це не правильно, ви повинні мати щось своє, бо тут ви на роботі, хто знає, що буде завтра». На той момент Галя надумала ідею.

Тоді люди попродали свої землі, і лишилась якраз та хатина. То й каже: «Може ми її купимо і зробимо музей?». Ми купили ту хатину в горах, там ми її розібрали, тут ставили. А розумієте, що було найболючіше і найстрашніше: дерево дуже давнє, дуже сухе, якщо на нього капає дощ, потрапляє волога, воно моментально псується. Боялись, аби все добре вийшло. І шо ви думаєте? Ми там розібрали, сюди перевезли і все до дощів. Але ж сюди ще треба було знайти, добути, накупити всього аутентичного, то ж я на базарі вишукувала кожний четвер, базар був на мені. Потихеньку зібрали, знайшли, накупили все. І зробили такий музей-сироварню і гуцульського побуту.

Ми на вулиці показуєм про сир, як то все робилося. Дегустація обов’язкова! Деякі групи просять банош їм приготувати, то і те робимо. А про побут гуцулів я веду розповіді вже у цій кімнаті. Прошу аби прислухалися до того, що розказую.

Музей-сироварня і гуцульського побуту у Верховині

Ми з Галею по різному ведемо розповіді, у неї своя екскурсія, у мене своя. Галя не просто в цьому професіонал, вона живе тим. Буває приходять діти, вони зараз зовсім інші, вони в телефонах, ґаджетах, вони не можуть просто слухати екскурсії, а тут слухають. Вчителі зазвичай дуже дивуються, кажуть група така емоційна, енергійна, а тут слухають. Ми стараємось щоб їм було цікаво, аби вони і послухали, і почули, що їм кажуть, бо того вже ніде нема. Аби діти попробували на дегустації, шо то значить: натуральне, без хімії та консервантів. Що сир дійсно має смак, зовсім інший смак. Поки є отак.

Я задоволена своїм життям, я задоволена, шо до мене хороші люди приїзжають, добрі, порядні. Які хочуть знати, чути, бачити. І це дуже приємно і дуже важливо.

Дякую вам, що Ви така гарна жіночка, київлянка, що знайшла в собі таку мужність, робити таке добру справу (це про фонд «Наша Перемога»). Звичайно це не просто. Це дуже важко, але вам теж Бог на допомозі, і він вам теж допомагає і всій вашій компанії. І хай вам усім щастить, хай вам буде тільки добре все. Здоров’я і здоров’я, багато-багато років жити, цінувати це все, любити це все, бо наша Україна одна.

У музеї під час екскурсії. Ексурсовод – Ганна Василівна

Зараз дуже важливе спілкування, бо ми занурилися кожен у свій маленький світ, фейсбуки, своя квартира, кімната і все. А це не правильно, це вже наша біда. Ми досягнули вже певного рубежа, все почало йти в зворотну сторону.

І.: Це звісно трохи тривіально, давати поради, але все ж ,що б Ви порадили молодим людям, сучасним. На що звертати увагу, на що робити ставку? Аби не розтратити цінне.

Г.В.: По-перше – читати Біблію. Бо там викладено найбільше, що можна запозичити і взяти в своє життя, в якому б столітті і країні ти не жив.

Друге, як би не складалося життя, робити маленькі внески у щось, в якесь виробництво. Не велике, може навіть часто і непомітне. Навіть з вашого прикладу, ті немічні люди, нехай в’яжуть (згадка про килимки зі старих речей, які в’яже Валерій у будинку в Перемозі), вишивають, прядуть. Бо вони якщо будуть працювати, щось робити, вони будуть спілкуватися, і будуть знати, що вони ще комусь потрібні.

Молодь наша звичайно – бурна. Проте вона надзвичайно грамотна і дуже мудра. Вони кують нашу державу. І нам треба не сидіти на самоті, а об’єднуватись один з одним, аби мати розвиток. Навіть у найменших справах. Колись були гуртки у школах, хореографічні, співочі ,краєзнавчі, зараз багато спортивних. Коли стільки дітей займається спортом, чому немає медалей, кажуть. Але ж де бази? Колись була база в Ворохті, П’ятихатки, молодь збиралась, тренувалась, спілкувалась. Де це зараз є? Ми все загубили. Ми кинулись розвивати себе, одного, і на тому кінець. А це не правильно. Треба згуртовуватись. Аби не пропало, розвивалось все, треба гурт.

І.: Але в онлайні сидіти легко, без напруження…

Г.В.: О! Це вірно. Була в мене екскурсія, сидить тут чоловік і каже (російською): «А знаєте, я беру свою жену, машину и едем по хлеб, 100 метров к магазину». А я йому й відповідаю: «То ви мо й правильно робите, бо втомились. Але ж якби взяли свою дружину під руку, пройшли ті 100 метрів, купили хліб, там людей побачили, вони вас побачили, і може теж схотіли би так зробити. А ви побігли, екологію засмітили, бензину витратили. А аби ви то пішки пішли…». Він відповіді не знайшов, каже лиш: «Наверное, так и сделаем».

Ірина Распопіна, волонтер і координатор проєктів фонду “Наша Перемога”, вивчає експозицію

Була у мене ще така ситуація, приїхали люди з Чикаго. Був там хлопець, що вживає наркотичні речовини. Мені їх супроводжуюча то розказала. А я ж кажу, нашо ви мені ті речі кажете, я не мольфар якийсь і не знахарка якась. А вона каже: «Поговоріть». Я з ним наодинці говорила, і молитви йому читала. І згодом мені їх супроводжуюча розказала, що той хлопець кинув.

І.: У Вас може і нема знахарських здібностей, але Ви така людина, яка розкриває душу того, хто Вас слухає. Ми вийшли з вашої екскурсії і подивились на світ іншими очима. Ви дійсно сіль землі, нашої української, гуцульської.

Г.В.: Гуцули здавен були дуже розумні люди, вони працювали разом, спілкувались, передавали знання і вміння між собою. Ця праця їх поєднувала. Бо якщо ти один – розвитку немає. А якщо ти в загальній праці, то це вже компанія. Виходить і праця, і спілкування, і підтримка. І доходить це все до поважної істини.

Була така історія, розказував мій батько. Випасалася худоба на полонинах. І пришла чужа пара коней. Пастух приходить до вАтага, той як директор на полонині, так й каже що чужі коні у нас пасуться. Ватаг відповідає: «Не виганяй, хай пасуться, то є чиїсь коні, хтось прийде та й забере». Пройшов певний період, приходить юнак молодий, років 15, та й питає чи не мають чужих коней, ватаг каже «є». А знаєте як мала дитина, знайшов пропажу, та й на радощах швидше хоче йти. А йому кажуть «ти не йди, бо погана погода, холодно, дощ». Його нагодували, напоїли. Зранку розпогодилось, дали тій дитині з собою в дорогу поїсти, сідлали одного з коней та й відправили з його кіньми додому. Проходе кілька років, може 5 чи більше. І у Верховині збуту немає на бринзу, от не купляють бринзу в Верховині та й усе. Але на Закарпатті там та бринза купляється. То ж той хлопець, тепер уже мужчина, сідає на коня і їде продавати бринзу. Тоді бринзу часто міняли на якісь товари, але якщо ти продав, то вже мав якісь гроші. То ж їде собі по дорозі і не думає, що може бути небезпека. А вже в той час були евреї, які мали свої шинки, маленькі магазинчики. На вигляд людей не розрізниш, але горяни мали відмінності в одежі, на мені он вишивка, там якісь такі шоголви, там ще якісь такі особливості, космач, де багато яскравих кольорів. І по тих особливостях можна було знати звідки йде та чи інша людина. Іде собі той чоловік з тими бараницями і гадки не має. Осінь була. Тоді був такий порядок, якщо хлопці йшли до армії і робили там збитки, то їх ніхто не штрафував, не карав, не робив їм ніякої за то шкоди, бо то було державне все. То є виходять служиві ті з єврейської крамнички, і бачуть їде той чоловік, зразу бачать шо не свій. То й вони надумали того хлопця побити і крам його забрати. Хлопець підходить до місцевих і каже до дідуся, ви мене пізнаєте? Той каже «ні». «А я вас пізнав, як ви мене на полонині стріли, нагодували, напоїли, обігріли і в дорогу спорядили, коней моїх віддали. А я сирота. І коні відробляв би до самісінької смерті». То ж місцеві за нього заступились перед вояками. І з крамом своїм він залишився. Не просто так ця історія. Це історія доброти і помочі.

Робили тоді люди на совість. Порядні були, хотіли допомогти, зробити шось доброго. А якщо робили, то це мало бути добре зроблено. Зроблена річ мала служити надзвичайно довго. Бочечка не розсихатись і не текти, якщо кожух ушитий, то мав теж зберігатись надзвичайно довго. Теплим бути.

Раз я вже згадала, скажу, у гуцулів вишивка теж мала велике значення. Якщо дівчата йшли до шлюбу, то вже мали мати свою вишиту сорочку, рушник. Вишивка була «низинка», вона йшла зі зворотної сторони, бо якщо гладь, то вона зверзу йде, а низинка зі зворотної сторони. А потім, коли вже її заповнюєш, «забиваєш», то це вже йде зверху.

Гуцули були завжди дуже працьовиті люди. Але вміли себе і веселити. Але казати про якісь розваги то не вірно. Все було пов’язане з працею, пряли, в’язали, кукурудзу лущили, цибулю чистили, квасолю. Вдень косили, а ввечері музика, вечорниці робили, тОлоки. Танці були своєрідні, не те шо сучасні. Люди то були запального характеру. Навіть та «гуцулка» (танець), то хто зможе ті 40 хвилин танцювать? Звісно колективізація зробила дуже недобрі речі тут. Всю еліту вивезли на Сибір, і ґазди поїхали. Звичайних людей, бідоту не брали. А люди, які вміли працювати і об’єднувати в праці інших, їх було перевезено. Хто повертався, той уже не мав тут нічого, землі чи худоби, чи навіть двору. І йшли в УПА, і не тільки такі йшли. Звичайно і там були зрадники, які робили своє чорне діло. Завжди і всюди були і будуть зрадники. Але ті люди боролися за свою країну, вони цінували свою землю, свої гори, вони їх любили. Але історія вийшла такою як вийшла. То вже не зміниш нічого. Політика то грязна справа, хай політики нею і займаються. Наша справа любити свою землю, поважати її, працювати.

І.: А розкажіть про своє життя.

Г.В.: Мої батьки – звичайні прості гуцули. Але батько був дуже розумним, він закінчив польську гімназію, 7 класів, і у нього була лиш одна четвірка. Він дуже багато читав, багато знав. У війну був у полоні в Німеччині. Про нього можна довго розказувати. Проте головне – порядність має свою вагу в любому випадку. Коли вже бомбили саму Німеччину, він був у бауєра (господар з нім.). Іностранні солдати розмістились на їх подвір’ї, німці в підвалах сиділи. На той час батько вже курив. Висунувся з підвалу, розказував, бо мо хоч один бичок знайти та закурить. Ступив на пару сходинок вгору, а дуло автомату напроти. Англієць питає, «ти хто по національності? Румун? Чех? Поляк?», батько відповідає англійською : «no,no,no…». А тоді каже англієць українською: «Та хто ж ти є. Звідки?» а батько відповідає: «Українець я. З Жаб’є (тоді так Верховина називалася)». А той відповідає : «А я з Куть». А Куть це село близенько. Батьки його були емігрантами в Америку, виховали дитину як українця, він був офіцером у війську. То була зустріч, яку батько завжди згадував зі сльозами на очах. Так от щодо порядності. Казав корови тоді на подвір’ї голосно гули, гекали що сил є, бо ж до них нікому діла не було, недоглянуті, війна на подвір’ї ж. Батько каже: «Треба б подоїти ті корови». А американець відповідає: «Нашо тобі ті корови здались». А батько: «Та хіба ж худоба винна, шо війна». « Ну раз ти такий дурний, то йди і дій». І батько продовжував худобу доглядати, бо ж вона не винна (якщо корову не видоїти, з’являються захворювання у тварини, може дійти навіть до смерті худоби). І нас так вчили. То є порядність і відповідальність.

Був батько свого часу і головою сільської ради, потім вибрали у колгосп, працював бригадиром в колгоспу. Нас, дітей, так і виховували, головне порядність, прикладом показували. Дітей старались забавляти, любили і плекали. Потім я заміж виходила, батьки були проти мого чоловіка. Була його сім’я надто експресивна, могли і побитися. Але чоловік мій був надзвичайно добрим. Хоча й ми мало прожили разом. Лише 10 років. Він захворів, працював у райвиконкомі, приїхала якась делегація, возив їх на полонину, випив там холодної мінеральної води, почалося захворювання бронхів, три роки ми шукали лікарів по всій Україні, аби зарадити тій болячці. Але через 3 роки він помирає, а я лишаюсь з трьома дітьми. Старшій доньці 9 років, Галинці – 6, сину – 3 місяці.

Життя було важке, хоча навіть не так, не важке, а буйне. Шо я завжди мала на дорозі, то тільки добрі люди. Я ніколи не мала спілкування з якимись пустити людьми. Завжди на моєму шляху біли хороші, мудрі люди, які могли допомогти, порадити.. Був у мене такий директор Роман Михайлович, всі чомусь з ним сварилися, та і я з ним сварилася, бо то така робота є. Але він мені дуже багато допоміг у свій час. Працювала я старшою медсестрою на лікувально-оздоровчому комплексі у Верховині, спочатку у дитячому відділенні. Потім коли відкрили у 1982 році базу відпочинку, я туди пішла у медпункт. Коли той розформували і зробили лікувально-оздоровчий комплекс, туди я вже пішла старшою медсестрою. 27 років працювала.

Звичайно, робота була не легка. До нас привозили дітей після чорнобильської катастрофи, вони були хворі, треба було всіх зустріти, оглянути, пропильнувати. Але знаєте, за всі 27 років не було жодного випадку, аби шось було не добре. Все у мене завжди було гарно зроблено, на належному рівні. І я тим надзвичайно задоволена. І дітей після смерті чоловіка я виховувала сама. А зараз мені так боляче бачити, коли діти не мають спілкування з батьками, хоч сидять поряд. Я було прийду з роботи, діточки біля мене, всі кругом, і колядувала з ними разом, а засинали разом. Виховувала дітей як мене, у праці і відповідальності. Дочка пішла секретарем у дуже великий колгосп, після 10 класу, без освіти. Потім вона мала свій танцювальний колектив, мала свою театральну групу «бродячі артисти». Діти у мене творчі, виховані, вони мене дуже поважають, а я їх дуже люблю, бо вони мої.

І.: Скажіть, де Ви брали сили на все то? Бо якщо діти виросли люблячими і вдячними, то значить вони отримали в дитинстві любов. Ви їм її дали. Але де брали її Ви?

Г.В.: Напевно мені її Господь Бог посилав.

Син мій у львівському театрі Заньковецької актором працює. Колись приїхали з театру до нас вся еліта, хоча діти мені того не казали, думала спочатку просто знайомі його. А один каже: «Ну де твоя мама?» То ж син мене привів до них, і каже: «У мене мама найкраща. Ми не знали вітчима, ми не знали у хаті чужого чоловіка, ми знали, шо у нас є мама». Дуже люблю своїх дітей, але за сина я дужче хвилювалась, він один у мене був, він один не знав батька. Як він школу закінчував, питаюся, що ж далі сину буде. А він відповідає: «Везіть мене у театральний інститут». І я повезла. Але він не поступив одразу. Бо то не екзамен був у звичайному розуміння, не математика, чи мова, чи біологія. То конкурс, до якого треба готуватися. Був у мене знайомив в тому інституті викладач, то ж він порадив на наступний рік готуватись, сказав на що треба увагу звернуть особливо. То після підготовки вже і поступив, набрав максимальну кількість балів. Його знав весь гуртожиток, його всі знали, він був дуже простий, добрий. Та ще й трохи красивий хлопець.

Сина дуже поважають і цінують у театрі (Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької), має звання заслуженого актора України. Коржук Василь Іванович. Я на всі прем’єри старалася до нього їздити, на сьогодні здоров’я не завжди дозволяє.

І.: Виходить у вас зараз поряд з вами лише одна дочка живе.

Г.В.: Так. Старша дочка живе у Франківську. Вона закінчила педагогічний, працює вчителькою. Вона у мене з залізним стрижнем жінка. Вона і сина мого, брата свого виховувала, як старша. Він її боявся, мене ні, а її так. Казав: «Вона мені завжди давала перцю». А що ж, хтось мав і це робити.

Мені одної роботи було замало. Я ще й готувала на весіллях. У мене ж троє дітей. Заробляти треба було, забезпечити. Бувало спала по кілька годин на тиждень. Бо треба було на роботі все зробити до ладу, весілля відготовити. І вдома.

А ще у мене сестра сильно захворіла. Народила хлопчика. Був кесарів розтин. Ускладнення: перитоніт і сепсис. І я ще півроку їздила до неї у Франківськ, де її лікували і доглядали. Мене вже всі водії знали, бо маршрут Верховина-Франківськ, Франківськ-Верховина був постійним для мене. Ми її витягли. Тоді, у радянські часи, за кожну породіллю мали лікарі звітувати в Київ. Вона була важка, тоді ніхто не думав, що вона житиме. Та ж знову Бог нам послав добрих людей, добрих докторів. Михайло Григорович Шевчук був одним з її лікарів. Сім’я – це коли один за одного, всі один-одному допомагають, ото тоді є сім’я.

Я може і строга, і недобра трохи, але стараюсь бути справедливою. Невістка, наприклад, то для мене ще одна дочка. Вона пильнує мою дитину, народила і виховує моїх внуків. Вона для мене дорога, тому що вона моя. І зяті теж мої! Я не кажу що ми не сваримось, ще й як сваримось, бо я такої вдачі. Але щоб розвести ворожнечу, в житті такого ніколи не було. У мене 6 внуків.

І: Який у Вас в житті найщасливіший момент?

Г.В.: У мне багато було таких моментів. Один з них, наприклад. Коли син поступив до театрального інституту (сьогодні Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), я поїхала на виставу (здача першого курсу). Зустріла там нині покійного Ставицького (Борис Петрович Ставицький — український радянський актор, педагог, професор. Заслужений артист УРСР). Та він і питає, «хто іде?», кажуть «мама Васіна». Він прихилив коліно і поцілував мою руку. Такого мені ніхто і ніколи в житті не робив. Я навіть сліз не стримала, полетіли з очей.

І.: Отака була його дяка за вашу дитину, за те, яким Ви виховали сина.

Г.В.: Знаєте я дітей часто сварю, не жалію. Але й не нехтую. З дитинства їм старалася розповідати якісь казочки, якісь історії життєві, повчальні. Аби щось запам’ятали, взяли для себе щось з того. Багато в житті я сама пережила, історії з життя оповідала дітям. Багато чого розповідав батько, був дуже мудрим і порядним. Казав: твоє лише те, що ти сам собі заробив і зробив. А скільки людині треба насправді, небагато, решту ми самі собі вигадуємо і з тим створюємо собі проблеми. Багато не треба, головне – здоров’я. Якщо у тебе є здоров’я, якщо мир у світі. То кружка того чаю, кусочок хліба, маслом помазаний, поїв і у затишку, добрі, з добрими людьми. Не втомлююсь повторювати, що завжди на моїй життєвій дорозі були добрі люди, і в колективі повагою користувалась, і в околиці.

Дивіться відео:

Дегустуємо бринзу і смачні напої. Слухаємо гру та спів Ганни Василівни, фундаторки музею