Із циклу #Ядлівчанка_story
Лілія Миколаївна, резидент будинку для людей похилого віку в с. Перемога, 48 років
“Я тут давно, вже більше року. Мені все подобається. Гарно годують, тут спокійно, дуже хороший персонал. Живу з бабушкою 83 років в одній кімнаті. Бабушка теж сама пішла від своєї доньки сюди, бо дочка лається на неї. Ми з нею не дружимо, все-таки велика різниця у віці, але що робити, всі ми будемо старими. В нас все мирно, допомагаємо одна одній, якщо є така потреба. Я ще в інтернаті звикла швидко знаходити спільну мову з людьми. Але із своїми рідними не так легко виходить …
Я – не робоча людина, якби я зараз дома була, то мала би 3 тисячі пенсії. І що я за них можу купить? Нічого. За газ, світло віддай. Щоб потрапити в банк у Баришівці або у поліклініку – ціла пригода. Пандусів немає. Поручнів немає, щоб така людина, як я, могла триматися і пройти.
Це тут сидиш, ні за що не думаєш. Так, як у дитинстві в інтернаті – ні про що не думаєш, тебе годують, вчать, на концерти возять, хоч ми і інваліди. Наш інтернат знаходився у Житомирській області, але спеціалісти із Житомира приїжджали, із Києва, нам організовували автобуси, возили на різні заходи. Я там 12 років провчилась, отримала повну середню освіту. У мене була дуже хороша вихователька. Те добро, що вона заклала в мене ще тоді, воно в мені і зараз є.
Потім освоювала роботу масажиста на курсах. Повернулася додому, але не склалося із роботою, родичі попросили допомагати. А це ж їх господарство, їхні діти. Поки я могла краще ходить, я у цьому самому селі гляділа малих дітей брата. Але дітки виросли, всі мають вищу освіту, тренери по дзюдо, хороші гроші заробляють, онуки пішли, роз’їхалися. Мені пропонували поїхати з ними на нове місце у нову хату. Але я відмовилася. Що б я там робила сама?
Треба було, напевно, після школи наполягти та йти працювати масажистом. І далі йти вчитися і жити. Треба було вчитися освоювати професію, заміж виходити. Всі мої шкільні подруги – заміжні. А з іншого боку, що жалітися. Буває заміж виходять, дітей народжують, а там такі діти, не дай бог. Звичайно як хороші люди об’єднуються в сім’ю, розуміють одне одного. Наприклад, діти мого брата дуже дружні, стоять один за одного стіною, один одному помагають, все разом, бо їх так вчили.
Я дуже би хотіла спілкуватися із такими людьми, як я. Виконувати якусь роботу: сортування чи поклейка конвертів, щось не дуже складне, бо мої очі не дуже пристосовані до в’язання чи плетіння, я намагалась. А час та бажання є.
Чи була я щаслива? Так, коли я була не сама. Я жила із чоловіком п’ять років, а потім він пішов із життя. Ті п’ять років, пробігли як п’ять хвилин. Мені з ним було дуже цікаво. Йому зі мною, напевно, важко, бо я саме важко хворіла, і він мене витягував. Але навіть в лікарні, у хворобі, я була щаслива, бо була з ним. Він багато читав, ділився зі мною, часто шуткував.
Більше в мене нікого не було. Напевно, і не могло б і бути, після такої людини вже нікого не хочеться. Взаєморозуміння, яке в нас було, це та річ, яку я дуже цінувала. Я відчувала, що він живе заради мене. Я знаю, що таке не часто трапляється.
Про що я мрію? Поїхати в зоопарк (сміється). Дуже хочу побачити слона”
